Я не знаю як там в містах на цвинтарі. Але знаю як в селах і малих містечках. Чим лутша оградка на усопшому. Тим більша любов до покой господі його душу. Я не беру до уваги пам'ятник, бо його красить не треба. А оградку треба. Баба моя. Красила оградку. Мати моя красила оградку. Я скіко себе помним красив ту оградку. І суть в чому. В тому що тіко либонь на носі паска а за ними проводи. Ви всі рядочком ідете прибирать цвинтар. Бур'яни. Землі. Квіти пересадити. Нормально. То так треба. Але ж сука та оградка. Рибкою блять. На ній краски вже біше чим желіза. Слоїв як рисинок в кілограмовії пачці. А їм похуй. Ти крась оградку. Стоїш тим раком. Пів сраки на вулиці. Три щітки облізли. А оградка не покрашана... Ото три покоління красили красили... І послала раз мене мати самого її красити. Виписала під учот трикілову банку краски. І відправила. Я прийшов. Прикинув хуй до носа. Покурив. Поїхав по кувалду. І відхуярив ту оградку. Акі мечом просудія, зняв родове прокляття від тої оградки... Розказав про то бабі. - Всьо Ба. Нема вже на цвинтарі оградки. - Як нема? Шо вкрали? Мародори! Іроди! Хай їх срачка нападе і води підмитися не буде. - Нєєє... То я її зняв. - А нашо? - Бо їй піздец. - Як піздец? Вона ж нова! - Якого року та нова? - Пісят дівятого вроді ставили... Вже п'ять год нічо не крашу. Але на цвинтарі баба і досі вовком на мене дивиться і вспоминає яка гарна нова оградка була! Олександр Морозов