Игорь Бигдан (ibigdan) wrote,
Игорь Бигдан
ibigdan

За що?

Написал по личным впечатлениям в поселке "Угловой". Одного из тысяч подобных посёлков огромной страны под названием ГУЛАГ...

Текст длинный, но короче жизни одного, отдельно взятого человека. 25 лет сталинских лагерей, 25 лет отчаянной борьбы за жизнь и... отнятое счастье.

Колыма. 1996 год.

Зустріч. Встреча.

В середине 90-х, в качестве фотографа, я отправился снимать красоту колымско-якутских просторов, превосходивших площадь Украины раза в три-четыре. Знал только то, что почти ничего не знаю об этих краях и еще меньше представлял какие открития меня ожидают.

Снимал фантастически красивые пейзажи, добычу золота, жизнь людей, работающих в сложных условиях Севера и живущих какой-то случайной, временной жизнью. Даже добрался до прииска «Угловой», который названием подтверждал своё тупиковое, «безвыходное» расположение. Сплошные камни на белесоватых ягельных сопках, камни в долинах рек и ручьев. Здесь жизнь, вечнозелеными разводами кедрового стланика и лишайника, невероятным образом цепляется за безжизненные сопки, среди которых затерялся маленький поселок. Ничем не примечательный, грязно-серый, как и большинство временных поселков золотодобытчиков Дальнего Востока, он остался в стороне моих фотографических интересов. Уже возвращаясь со съемок, окинул взглядом деревянные и несколько каменных зданий, «нанизанных» на главную улицу, на окна, за которыми теплилась незнакомая жизнь, и уехал без надежды вернуться…

Три года спустя, волею случая, я снова оказался в этих краях и узнал, что добыча золота прекратилась, поселок опустел и стал забываться Богом и людьми. «Хотя,- сказал водитель, помогавший мне в работе,- там осталась странная старушка, наотрез отказавшись выезжать из поселка. Живет совершенно одна. Если...жива».

— Поедем?,- попросил я, мало надеясь на удачу, тем более что это часа 3-4 по бездорожью, в брод через реки и перевал.

— Поехали!, - как-то совсем буднично ответил парень, и мы отправились в поисках человека, добровольно обрекшего себя на одиночество.

Бездорожье, после трех лет бездействия, оказалось еще страшнее, чем можно было представить. К исходу четвертого часа пути появились крыши ветхих строений, без окон, с распахнутыми настежь дверьми, из которых навсегда ушла жизнь. Ещё совсем недавно здесь были люди, была жизнь. Свои радости и свои горести. Во всем чувствовалось забвение. И серый, безжизненный цвет от горизонта до горизонта. Сплошной слой пыли покрывал все некогда живое и цветущее. Печальную картину дополнила такая же серая свора собак разных мастей, домашних и породистых, но брошенных людьми за ненадобностью.



И вдруг, среди всего бесцветного, бесформенного и безжизненного увидели чистое, белое белье, развевавшееся на ветру, словно паруса беспомощного парусника, пережившего шторм. Это было так неожиданно, так странно, что, засмотревшись, проехали мимо, оставив за собой облако пыли. Когда вернулись, то увидели хозяйку среди белоснежного белья и рассматривающую нас сквозь полотнища простыней, наволочек и полотенец.

Перед нами стояла женщина с морщинистым лицом, по которому трудно угадать возраст, но если бы я мог читать линии судьбы... На наше приветствие, она тихо ответила: «Добрый день!». Мне показалось или послышалось, но в этих словах я поймал тот мягкий звуковой оттенок речи, который свойственен исключительно жителям Украины. Западной Украины.

И еще тише добавила - «Надiя». Имя прозвучало как угасающая надежда, как огонек свечи на холодном ветру. Долго я не мог вымолвить ни слова, но вместо собственного имени, произнёс: «Как Вы здесь?! Одна! Почему не уехали со всеми?»

- Так я к нареченному приїхала… Тут і залишусь з ним.

- А де ж вiн, Ваш чоловiк, наречений?, - спросил я, как-то естественно перейдя на украинский, не осознавая что делает эта украинка в такой беспросветной глуши.

- Та вже рокiв 15, як поховала... Самотнiй вiн тут був. Багато часу самотній серед людей. 25 рокiв концтаборiв.

- За що?, - вирвалось у мене пiд впливом якогось болячого передчуття.

- Хто зна за що? За зраду, за… Ст.58.

Надiя, вразившись рiднiй мовi, яку не чула майже пiвстолiття, почала розповiдати свою iсторiю. Iсторiю життя, iсторiю свого кохання.

«Наприкінці серпня в далекому 1939 -у ми з Миколою щойно одружилися i були на сьомому небi вiд щастя. Жили в невеличкому селi біля Станіслава (Ів._Франківська обл.) і наш «медовий» мiсяць тривав майже три тижнi. Доки туди не вiйшла Червона армiя. Наших батькiв заарештували з деякими селянами, та через тиждень частину вiдпустили. Але мого батька кинули у якусь в'язницю, а батька Миколи – розстрiляли.

Згодом повiдомили, щоб забирались геть з хати, з села, бо зроблять теж саме, що i з рiдними. На всяк випадок чомусь заарештували дiда, якому було понад 70 рокiв, та пiшки погнали до райцентру. Ми з моєю матiр'ю пiшли в сусiднє село до рiдних, але там нас нiхто не чекав. Бо нiкого не було. Якiсь люди ходили по хатах i щось виносили, незважаючи на нас.

В напiвпустiй оселi прожили, голодуючи, майже рік. Народилась донька, але через чотири мiсяцi померла вiд хвороби легень. Ніяких лікарів поблизу не було. Микола дуже страждав, а потім пішов до райцентру, де щось робив у кузнi. Кудись їздив до мiста, але повертався з невеликими грошима, на якi нiчого не можна було купити в селi.

Померла мати, i тодi ми поїхали шукати щастя у Львів. Але й там його не було, чи вже все вийшло. Таких було забагато.

Навеснi 41-го повернулись до свого села i аж очi затьмарило – немов мор пройшов та землетрус. Все в такому занедбаному станi, всi якiсь наляканi i бояться всього. А нi розповiсти, а нi спитати нічого та нiкого.

Незабаром з'явилися чутки, що наближаеться ворог, але нiхто нiчого не розумiв, бо «червонi» теж мало були схожi на друзiв. Потiм казали, що йдуть нiмцi-визволителi, але навiщо їм ми здалися за тисячу кiлометрiв вiд Нiмеччини, щоб визволяти від попередніх «визволителів». Про Радянську владу казали, що теж йдуть визволяти...

На початку лiта все частiше чулося слово «вiйна» i що треба йти до мiста i вступати до Червоноi армii всiм вiйськовозобов'язаним. Микола розгубився i спитав:

«А в яку армiю? В Червону, до бiльшовикiв, якi згубили батька, по вiтру пустили всю родину, зруйнували життя? Чи до нiмцiв-«визволителiв»? З ким воювати? За що?"

Надія уважно подивилась на мене і, раптом, запитала: «А Ви у яку б армию пішли?». Це було несподіванно, - я стояв розгублений досить довго, а потім відповів: «не знаю...».

- Ось так і він пішов до лісу з хлопцями, які теж не могли вирішити це питання. Де він пребував, скільки часу, та що трапилось з ним далі було зовсім невідомо. Для мене він зник на довгі роки. Вже повернулись додому ті, хто воював і навіть ті, хто був засуджений, а його все не було.

Нічого я не знала більше 10 років. Наприкінці 51-го чи на початку 52-го прийшла звістка, що він живий і перебувае у Сибіру, а точніше – на Колимі. Лише через чотири роки мені вдалося назбирати грошей і поїхати. Зустріч була важкою, бо не могли вимовити а ні слова... Що казати, коли все змішалось за ці чотирнадцять років. Всі сльози виплакані, всі думки розлетілися по всьому світові і, навіть, на небо... У нас було декілька хвилин, але за цей час він тільки і вимовив: «Спасибі, моя Надія!».



Ще півроку я не розуміла, що робити, як жити, але і повертатись додому вже не могла. Він був такий самотній, що нарешті я вирішила залишитись. Назавжди.

Друге побачення стало можливе лише через півроку і я знову відвідала Миколу. Тоді і стало відомо, що його засуджено по страшній 58-й статті и що якнайменше років 10 він звідси не вийде. Зараз видобуває золото, а до цього декілька років будував дороги, мости, розчищав ліси, та засипав болота. Неодноразово змерзав взимку і відморозив пальці на нозі, горів в тайзі, тонув в річці, хворів, але виживав з думкою про мене.

Здоров'я не залишилось і він благав їхати звідси до людей, в Украіну. Але я вже вирішила, що нікуди звідси не поїду і залишусь стільки, скільки знадобиться до визволення.

Після 56-го його реабілітували, але як і багатьом з 58-ю статтею, заборонили від'ізджати на материк. Та він і сам не поїхав би, бо нікуди вже було їхати. Працював на цьому ж місці, добуваючи золото для держави, в якій воно зникало як у прірві, а потім захворів і кілька років ми боролися за його життя. Але, мабудь, не вістачило сил на цю боротьбу і у 82-у році він помер.

Поховала його на місцевому цвинтарі, на високому пагшорбі, щоб здалеку було видно. В могилу поклала нашу едину фотокартку у день весілля. Декілька років, майже кожного дня, приходила до нього, аж поки одного дня не побачила, що в могилі стирчить осиновий кіл. Хотіла померти поруч, але Бог відвів. Я втомилася чекати, втомилася жити без нього, втомилася всім казати, що ніякої вини перед людьми, державою в нього не було. Та ніхто не хотів вірити, навіть не хотіли чути. Бандерівець, і все...».



Я стояв розгублений, дивився на цю дивовижну жінку, яка пройшла до цієї розмови такий довгтй і важкий шлях.

Сфотографував її на згадку, не спитавши прізвище, залишив всі продукти, які були, попрощався і пішов по дорозі. Ми поїхали до селища Усть-Нера (Якутія). З того часу не дає спокою одне запитання: «За що?».

P.S. Ця (не)випадкова зустріч назавжди змінила мій світогляд. Змінила погляд на український народ, на історію і своє місце на цій український землі, залишив питання собі і Богові - За що?

Фото з концтаботу "Аляскітовий". Якутія. 1996 рік.



















































Владимир Оглоблин

Tags: Совок
Subscribe

Recent Posts from This Journal

  • Екзит-пол

    Оголошено результати екзит-полу виборів мера Києва. Перемагає чинний голова міста Віталій Кличко. Попов на другому місці - це звісно аллєс. Не…

  • Маємо одне питання

    Неподалік від дільниць по всій Україні, там, де в нас є осередки, ви могли помітити ще одне соцопитування. Невеличке, всього з єдиним, але важливим…

  • Уроки выживания

    На следующих выходных пройдёт тренинг по выживанию в холодном осеннем лесу. Тренинг проводит армейский инструктор по выживанию Сергей Вишневский.…

promo ibigdan декабрь 3, 2007 00:08
Buy for 1 000 tokens
Хотите 1 миллион просмотров вашей рекламы за неделю? Легко и не дорого. Хотите чтобы о вашем продукте или услуге узнали сотни тысяч уникальных посетителей? Запросто. Адекватные цены и профессиональный подход, базирующийся на 11-летнем опыте. Блог "Самый сок!" читают во всём мире. Среднее…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 10 comments