Игорь Бигдан (ibigdan) wrote,
Игорь Бигдан
ibigdan

Рука Москви і незалежність: це вже було

Те з якої упертість до влади рвуться особи, які не так вже й давно саботували отримання Україною плану членських дій в НАТО, заявляли що Україні в НАТО не треба, зачищали Крим від американських компаній (аби не заважали російській армії), розпродавали українську зброю на тлі збройної агресії Росії проти Грузії та укладали з Москвою грабіжницькі газові угоди, примушує добряче замислитися і пригадати минуле. До влади рвуться особи пов’язані з Москвою. І в історії України таке вже було. Тоді приход до влади таких осіб призвів Україну до зникнення з мапи світу, а українців – до Голодомору, ГУЛАГу і 1937 р.

Що ж сталося у нашому минулому?

14 грудня 1918 р. в Україні було повалено владу гетьмана Скоропадського. Владою стала Директорія УНР – тобто ніким не обраний виконавчий комітет складений з керівників соціалістичних партій у першу чергу – Української соціал-демократичної робочої партії та Української партії соціалістів-революціонерів. Головою Директорії став лідер УСДРП Володимир Винниченко – колишній голова ради міністрів УНР в часи Центральної Ради.



Поява Винниченка у владі, сильно занепокоїла націоналістів-самостійників з Української партії хліборобів-демократів – її провідниками в той час були брати Шемети, Дмитро Донцов та Микола Міхновський. У Винниченку всі вони вбачали загрозу самому існуванню України – і їм було від чого турбуватися.

Вся попередня діяльність Винниченка примушували зробити один з двох невтішних висновків – він або наївний романтик, якого від державотворення тримати треба подалі, або… він відверто працював на більшовицьку Москву.

Конфлікт між Винниченком і самостійниками Міхновського виник ще у 1907 р. – на світоглядному грунті. Міхновський виступав за незалежність України, а Винниченко – категорично проти. Після лютневої революції 1917 р. конфлікт між соціалістами Винниченка і самостійниками Міхновського спалахнув з новою силою – тепер каменем спотикання стала ідея формування українізованих військових частин. Міхновський виступав категорично за створення таких частин і не приховував що бачить в них кістяк майбутньої української армії. Винниченко був категорично проти: «Не своєї армії нам соціал-демократам потрібно і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій». Існує такий створений УНРівською еміграцією міф, ніби перші частини українського війська створила Центральна рада. Насправді вони створилися почасти не завдяки, а всупереч волі Центральної Ради, на ініціативі окремих офіцерів і генералів.

Опиралася Центральна рада протягом тривалого часу і об’явленню Незалежності України. Навіть у ІІІ універсалі ЦР ми читаємо: «Однині Україна стає Українською Народньою Республікою. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії».

10-13 грудня 1917 р. в Києві сталися заворушення – більшовицька Червона гвардія намагалася опанувати місто, але розбилася об Галицький курінь Січових стрільців (Київська формація) та українізовані частини Київського гарнізону, керовані командувачем Київського округу підполковником Павленком. Лідери більшовиків були заарештовані. Водночас частини українізованого 34-го корпусу генерала Скоропадського зупинили просування на Київ збільшовиченого 2-го Гвардійського корпусу – більшовиків масово роззброювали, заганяли у вагони і відправляли до Росії.

Реакція Винниченка на забарилася. Лідери київських більшовиків були випущені з в’язниць, а генерал Скоропадський, підполковник Павленко та їхній покровитель секретар з військових справ ЦР Симон Петлюра були відправлені у відставку. Більшовики вже захопили Харків і рухалися на Київ, коли нове керівництво військового секретаріату видало указ про демобілізацію армії і заміну військових частин народною міліцією.

Ми щороку святкуємо річницю бою під Крутами. Так от мусимо знати, що курсанти, студенти і окремі групи військових (замість споряджених полків які були у ЦР ще у грудні 17-го) там билися саме через оці дії Генерального секретаріату ЦР, керованого Винниченком. Війська для оборони України формувалися прямо в ході боїв за Київ (з них пізніше постав Запорізький корпус армії УНР), а Винниченко тим часом з Києва… зник. Вже після звільнення півдня України Винниченко знайшовся у Бердянську. Якого дива його занесло на терени контрольовані більшовиками – здогадайтеся самі.

Як же людина з отаким минулим зуміла знову опанувати владу в Україні? Шановні, а вас це справді дивує?

А вас не дивує, що в нас зараз всі шанси здобути владу мають особи, які відмовлялися засуджувати російську агресію проти Грузії – а їхні однопартійці заявляли що то Грузія напала на Росію, а не навпаки? Пригадують наші співгромадяни нині ці гучні подвиги наших політиків? Чи вже забули?

До речі, в своїх мемуарах Винниченко навіть не приховував, що гетьмана Скоропадського він валив за повної згоди з московськими більшовиками: «Вони зобов’язувались визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки. Зі свого боку ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні. Д. Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи».

Що ж робив Винниченко опанувавши владу в Україні знову? Він зламав всю систему керування країною, створену Гетьманом, і в такий спосіб занурив країну у хаос. Все це було гарно названо «звільнення з посад усіх гетьманців». «В колах Директорії — безлад і прострація. Винниченко грозить відходом. Експансивний Швець хоче або застрілитися, або когось застрілити. Невідомо чи в стані Петлюра опиратися Винниченкові… На міністрів призначено хлопчаків, або туманів. Міністр закордонних справ, Чехівський, не знає ні одної чужої мови, поза Україною ніде не бував» - таку дивовижну характеристику дав Директорії Дмитро Донцов. Зважте на те, що всі перелічені особи в свідомості тодішніх громадян були активістами і борцями проти панів та гнобителів за народне щастя. Люди були переконані – ці хлопці точно за простий народ!

Три переконливі перемоги Винниченко таки здобув. По-перше він повністю позбавив здатності опиратися «хліборобів» - клас селян-куркулів, тих самих які пізніше стали ґрунтом для опору отаманів, і яких більшовики нещадно нищили під час Голодомору. Комісари Директорії безжально відібрали у «хліборобів» зброю, об’явили про реквізицію всієї землі більше за 15 десятин і позбавив куркулів і міську буржуазію виборчих прав – як ворожий клас.

По-друге, було завдано удару по партії найбільш незламних націоналістів-самостійників – Українській партії хліборобів-демократів. Дмитро Донцов був примушений виїхати за кордон. У Кременчуці від нишпорок Директорії переховувався Микола Міхновський – і опинився на теренах підконтрольних більшовикам.

Нарешті – Винниченко здобув перемогу над українським військом. Тут треба зазначити, що обстановку в Україні на 1918-1919 рр. як несприятливу для червоних визнавали не тільки прибічники Директорії, а й самі більшовики. «Нема чого розраховувати, без перекидання значних сил Червоної армії, не тільки на успіх революційного руху в Україні, але й на саме його виникнення» - заявляв Яків Епштейн, член бюро ЦК компартії України. З ним погоджувався більшовицький ватаг Лев Троцький: «Здавалося, що вся селянська маса одностайна у своїй ворожості до пролетаріату та комуністичної партії». Здавалося б – умови ідеальні. Але… Тут за справу взялася Директорія УНР.

30 грудня в районі станції Козача Лопань розпочалися бої між Запорізьким корпусом армії УНР і більшовиками. Українські війська втратили Харків і Чернігів – а Директорія й не думала об’являти мобілізацію і просторікувала ніби війна іде не з Москвою а з бандами українських більшовиків. Армія потерпала без транспорту, без поповнення, без вивозу поранених. 5 лютого був втрачений Київ. Пасивності керівництва країни у перші місяці війни помноженої на вже згаданий хаос на всіх рівнях, виявилося достатньо. Від удару здобутого тоді Дієва армія УНР так і не оклигала.

Саме в цих умовах Винниченко знову облишив керування Україною. По-суті подальша доля України була вже зрозуміла – її існування лишалося справою часу. Отут і доречно знову згадати питання поставлене мною на початку допису. Ким був Володимир Винниченко? Невиправним романтиком якому політика була протипоказана, чи ленінським прибічником, який слухняно злив свою країну на користь московських товаришів?

Відповіддю на ці питання можуть слугувати події травня 1920 р. коли Винниченко з дружиною приїхав до Москви де прийняв пропозицію зайняти посаду заступника голови ради народних комісарів (уряду) УРСР. Але, позаяк його не прийняли в Політбюро Компартії України, у вересні 1920 р. він відмовився від посади і виїхав до Москви. Звідти – на еміграцію. Прошу замислитися. Дієва армія УНР все ще вела бої (разом з поляками) проти більшовиків. У Харківському ЧК з прибічників УНР і гетьманців лупили шкіру. А тут – одного з керівників УНР запрошують у міністри, а коли той крутить носиком – просто відпускають за кордон. Другого прикладу такого лояльного ставлення червоної Москви до своїх вчорашніх противників я не знаю.

Винниченко оселився на Заході і продовжив вже там марити більшовицькими ідеями. А Україна попереду мала придушення руху отаманів, Голодомор та терор 37-го року.

Вдруге кортить?

Дмитро "Калинчук" Вовнянко (А шо там у ПП?)

Tags: Интересное, Политика
Subscribe
promo ibigdan Грудень 3, 2007 00:08
Buy for 1 500 tokens
Если вы хотите сделать хорошую рекламу вашему продукту или услуге - вы зашли по адресу. Блог "Самый сок!" читают во всём мире. Среднее количество просмотров на каждый пост - 50 тысяч, среднее количество просмотров блога в месяц - 4-5 миллионов. Изучить аудиторию блога в разных разрезах можно в…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 15 comments